Десятиліттями більшовицькі “збирачі земель” (насправді ж загарбники й окупанти) формували червону імперію як “единую и неделимую…”. На світанку 1990-х СРСР розвалився, і тепер уже Росією знову блукає привид імперії: неважливо — царської, червоної чи якоїсь уже гібридної.

Ми бачимо, як стопами вусатого “отца народов” зухвало йде нинішній кумир росіян — Путін. Симптоматичною є й idОe fixe луб’янських узурпаторів влади — так звана “защита русского мира”. Під овечою шкурою “захисної” риторики — кігті й дзьоби войовничого двоголового хижака. Хижак уже дзьобав Молдову і Грузію, а нині від його ненажерливості потерпає Україна. Та рано чи пізно він відповість за кров і злочини проти держав і народів, у тому числі й проти росіян.

Агресивний режим, вдамося до часто вживаного означення його ж адепта, — контрпродуктивний. І тому приречений. Багнет, як відомо, можна багато для чого використати, проте на ньому не можна сидіти. У Кремлі — засиділися. А теперішні “менеджери” хай би вже тренували місце сидіння для лави підсудних — це найперше гуманне побажання. Бо навіть найлютішому ворогові не побажаєш такої кари, як у закатованого Григорія Марченка, або долі, що судилася українцям, яким комуністи в 1932—1933 рр. улаштували терор голодом — геноцид, а згодом і масові страти-розстріли…

“Народжений” чекістами

Сталося так, що українця родом з Ямполя (нині райцентр у Сумській області) соловецькі чекісти помилково “народили” в Москві, а ленінградські — розстріляли в Карелії. “Народили” — бо в протоколі засідання “трійки” надруковано чорним по білому: Марченко Григорій Дмитрович — уродженець м. Москви…

Той давній огріх підвів сучасних дослідників репресій. Учені-історики разом з архівознавцями Служби безпеки України видали 2003 р. в Києві науково-документальний двотомник “Остання адреса…” — понад 1000 сторінок матеріалів про Соловецьку трагедію. У книжці є “список осіб, репресованих в Україні, а також українців, репресованих за її межами, які відбували покарання на Соловках та були розстріляні 27 жовтня — 4 листопада 1937 року під Медвеж’єгорськом”. Шкода, що залишилося поза увагою упорядників (і випало зі згаданого списку) прізвище Марченка… Його стратили 2 листопада на тому самому таємному полігоні НКВС в урочищі Сандармох, де лише восени 1997-го — з нагоди 60-х роковин Соловецької трагедії — за ініціативою громадськості створено меморіал пам’яті жертв репресій. (Для довідки: коли чекісти в переддень 20-річчя жовтневого перевороту розстрілювали соловецький тюремний етап, стративши впродовж п’яти діб 1111 в’язнів, робітниче селище Медвежа Гора (або Медгора), знане як “столиця Біломорканалу”, ще не було Медвеж’єгорськом. Ця назва і статус міста в Медгори — з 1938 р.)

На щастя, не канула в Лету частина листів, які Григорій слав з неволі своїм рідним. Ці документи, хоч і цензуровані, дають змогу більше дізнатися про ще одного убієнного сина України, чиє ім’я невіддільне від “Списку Сандармоху”. Листи зберегла сестра Марченка Зоя. Її не раз репресували в СРСР, але українка вижила і ще до того, як пішла з життя 2000-го, встигла потримати в руках видану в Москві книжку власних спогадів “Сімнадцять років на островах ГУЛАГу” (1999).

Григорій народився 1904 р. не в Білокам’яній, а в провінційному містечку тогочасної Чернігівської губернії. Батько Дмитро Олексійович був учителем, мати Єлизавета Іванівна доглядала п’ятьох дітей. Серед дідів-прадідів були священики, нащадки дворянського роду Юркевичів (з козацької військової старшини). Бабуся Олександра Василівна навчала малечу українських пісень, романсів, колядок, щедрівок. Батьки-вчителі подбали про належну освіту дітей, що дало змогу синові скласти іспити на юридичний факультет Московського університету. Григорій вирішив працювати й навчатися. Маючи досвід військової служби, влаштувався в 7-й залізничний полк Наркомату шляхів сполучення — ночами охороняв вагони на Курському вокзалі. За посадою мав у користуванні револьвер.

Слідом за старшим братом до столиці поїхала й Зоя: служила там стенографісткою в тому самому наркоматі. Жили Марченки в родичів на Солянці — шість душ у крихітній кімнаті в комуналці.

У лютому 1929-го один зі студентів, який приревнував другокурсника Григорія до дівчини, доніс на нього як на “троцькіста”. Далі — Луб’янка, допити… Чекісти вилучили револьвер і висунули звинувачення мало не в підготовці замаху на Сталіна. Рішення Колегії ОДПУ СРСР не забарилося: уже 3 червня Марченка засудили за статтею 58-8 КК РСФРР до 10 років виправно-трудових таборів і відправили на Соловки. Згодом Григорій дізнався, що автор брехливого доносу відчував докори сумління і збожеволів…

Про гірке й Горького

Перші листи з Біломор’я були заспокійливі (цитати мовою оригналу): “…газеты я могу читать, книгами тоже, очевидно, могу заняться, сыт, живу в неплохих условиях, хлеб есть, горячего хватает, времени будет мало — вот одно, что может печалить. Так вот, дорогие, обо мне печалиться нечего, я здоров вполне, за себя спокоен. Ваше здоровье и настроение — вот единственное, что заставляет меня тяжело переживать все воспоминания о Ямполе” (червень 1929 р.). Саме тоді, у червні, СЛОН (рос. Соловецкий лагерь особого назначения) був аж занадто “зразковим”, саме його відвідав у компанії табірного начальства Максим Горький.

“В среду с товарищем попали на хорошее приглашение — на свежем воздухе жареные грибы, рыба, варенье из черники с чаем, — майже по-горьковськи змальовував життя Григорій Марченко в серпні 1929-го. — Нарочно пишу, чтобы показать мамочке, что и тут живут люди неплохо. В общем, посмотреть со стороны — город с обычной жизнью: бегают озабоченные люди взад и вперед, ходят куда угодно, только изредка обстоятельства напоминают о концентрационном лагере для контрреволюционеров (!)”.

У своєму нарисі “Соловки” Горький так само не побачив нічого схожого на тюрму, йому здалося, що кімнати на островах населені пасажирами, врятованими з затонулого корабля: “Этот кусок земли, отрезанный от материка серым, холодным морем… несколько тысяч людей приводят в порядок, создавая на нём большое, разнообразное хозяйство. Мне показалось, что многие невольные островитяне желали намекнуть: “Мы и здесь не пропадём!”

Письменник-візитер побіжно згадав і “прибічників терору”: “Подавляющее большинство островитян — уголовные, а “политические” — это контрреволюционеры эмоционального типа, “монархисты”, те, кого до революции именовали “чёрной сотней”. Есть в их среде сторонники террора, “экономические шпионы”, “вредители”, вообще “худая трава”, которую “из поля — вон” выбрасывает справедливая рука истории”.

Насправді ж, за пропагандистською “ідилією” приховувалася жорстока й прагматична система ГУЛАГу. За кілька місяців табірне управління перевели до Кемі — звідти керували вже не просто СЛОНом, а гігантським господарським комплексом, що руками в’язнів будував дороги й заготовляв ліс на величезних територіях від річки Свір на півдні Карелії до заполярного Мурманська. Григорій напише сестрі: “Не знаю, какую работу придется вести в будущем, пока продолжаю работать по линии, взятой при самом поступлении в “УСИКМИТЛ” (так мы теперь называемся, расшифровка следующая: “Управление Соловецкими и Карело-Мурманскими исправительно-трудовыми лагерями”).

Кроме основной работы веду, хоть и очень мало, работу общественную. Не хватает времени. Ведь иногда приходится работать так долго, таким темпом и с таким напряжением, о которых ты, Зойка, представления, пожалуй, не имеешь. Иногда сам встряхнешь головой, спросишь товарищей и себя самого: “…в чем дело, что нас заставляют так “втыкать”? (на блатном языке — работать), — и ответа нет… На воле так из нас никто не работал”.

Масштабне використання рабської примусової праці задля виконання планів першої радянської п’ятирічки набирало темпів — табори ставали опорою економіки СРСР. У 1931-му Григорій розпочав голодовку. Протестувальника відправили на острів Велика Муксалма — завідувачем гужового транспорту сільгоспу. Працював бригадиром, старшим жереб’ятником. Табірні пункти на Соловках, згадував один з колишніх мешканців острова Дмитро Вітковський, добрі тим, що там не було ні колючого дроту, ні вишок з вартовими. Справедливо вважалося, що нікуди табірник не втече. Муксалминський пункт був на березі Білого моря, зусібіч його обступав густий сосновий ліс. У стародавніх спорудах монастиря розмістилися табірні установи й начальство. А в дощатих утеплених бараках з двоповерховими нарами тримали “контру” впереміш із кримінальними злочинцями — щоб не було змов.

Марченко в листах з Муксалми повідомляв: “пишу, как и всегда за последние годы, с очень слабой надеждой, что это письмо дойдет до вас. Пишу я очень аккуратно, но “объективные”, конечно, причины помогают моим письмам систематически не доходить до адресатов, и вы все, а в особенности мама, лишаетесь в известной степени спокойствия” (30 квітня 1932 р.). У глухому закутку архіпелагу Григорій не втрачав інтересу до політичних новин, очікував можливих змін у кодексі, займався самоосвітою. Серед скромних прохань в’язня до рідних були такі: передплатити для нього англомовну газету, що видавалася в Москві, або надіслати бандероллю щось із поточної партійно-господарської літератури. “Жду газет… они для меня — вторая пища”, — писав у лютому 1933-го, певно, не уявляючи собі, який тоді в УСРР лютував Голодомор.

Життя на материку

Улітку 1934-го Марченка перевели з архіпелагу на Карельський берег — на “материк” (Соловки тоді були штрафним відділенням Білмортабору). Якийсь час працював рахівником поблизу масштабного новобуду п’ятирічки — Біломорсько-Балтійського каналу. З поселення Вожмасалма, що на Вигозері, надіслав звістку: “Не знаю, когда придется писать следующий раз… дорогая, всегда горячо любимая родная мама. Прости за невольную возможную обиду, но хочется сказать тебе, что первой мыслью, когда я получил последнюю открытку, было: когда же меня мама забудет? Ведь пора, пора — седьмой год не видим друг друга, многое должно просто отболеть и зарубцеваться” (27 серпня 1934 р.).

Жилося в’язням у Вожмасалмі несолодко: як розповів у листі рідним інший табірник-українець, у минулому член колегії Наркомату освіти Юрій Озерський, на загальних фізичних роботах він тягав з води ліс і дрова, складав їх у стоси. Спав на дошках, підклавши пальто. Харчування — 700 г хліба, каша на сніданок, борщ із сушених овочів і знову каша або риба, на вечерю — лише кип’яток…

Григорію пощастило більше: вже за місяць він повідомив рідним, що працює поблизу Повенця в хутрорадгоспі — там вирощували лисиць, соболів і вели сільське господарство. Пішов на курси зоотехніків (“работаю на свинарнике старшим свинарем”), а головне — з’явилася можливість організувати побачення з матір’ю (“мне очень хотелось бы самому накопить деньжонок на твой хотя бы обратный проезд, ведь… 200 с лишним рублей, необходимых для приезда, уезда и какой-то жизни, вещь просто страшная”). Тієї осені надіслав додому 49 рублів — це дало змогу Єлизаветі Іванівні наприкінці листопада приїхати на коротке побачення з сином. Вона згадувала: “Побыла я там два дня, на третий день пришел милиционер, принес Грише приказ, чтобы я уехала… Оказывается, был убит Киров и начались жестокости в лагере, их, узников, загнали в лес за колючую проволоку, держали там два дня, скот и ферма были оставлены без еды и людей…”

А таким запам’ятала післякіровський час сестра Зоя, коли працювала в трудкомуні під Москвою після першого строку ув’язнення: “Страх, ужас, ожидание каких-то особых ужесточений, доносительство, поиски везде “врагов” — весь этот клубок террора, насаждаемый сверху, опутал всех”. 

Григорій під впливом більшовицької пропаганди сприймав дійсність як у кривому дзеркалі. У листах намагався не гнівити цензуру навіть найменшою підозрою в нелояльності до влади. У квітні 1935-го писав з нагоди прийдешнього свята Першотравня: “Его встречаю с тем же чувством, с каким слушал оркестры майских демонстраций сквозь окна Лубянки в 29 году. Вот я, “заключенный”, долго сижу, “страдаю”, как любит говорить многая лагерная публика, “от власти”, — но как искренно для блага советского государства хотел бы видеть у большинства его граждан такие же чувства, как и у меня, ко всему тому, что отмечается и празднуется в этот большой день!..”

Двоє рідних людей — син і мати — зможуть іще раз побачитися (як з’ясувалося, востаннє) восени 1935-го в Карелії. Обоє навіть уявити не могли, який страшний удар долі (а насправді — більшовицького режиму) очікує на в’язня в тих самих місцях біля Повенецької затоки Онезького озера 1937 р…

Знову на Соловки

Гірка чаша масових репресій не омине ні Карелії, ні Соловків, ні інших незліченних островів неосяжного ГУЛАГу. А за рік до того, 1936-го, коли СРСР готувався жити за “найдемократичнішою Конституцією”, на Біломорський архіпелаг повернули зоотехніка Марченка. Ще замолоду він нажив проблем зі здоров’ям — ходив з костуром через болі в нозі. З островів писав батькам: “…хочу надеяться, что через несколько лет… необходимость в ваших зарабатываниях для блудных детей отпадет (сину й дочці сім’я надсилала гроші, харчі. — С.Ш.). О женитьбе мне думать, пожалуй, не придется, я да вы — вот и моя семья. Пока себя к какому-то будущему готовлю тем, что почитываю книги по животноводству, Спинозу и думаю в скором времени в специальной обстановке подлечить свою ногу, очень не хочется в конце концов иметь полиневрит…” (серпень 1936-го).

Мати була в розпачі. Аби допомогти синові з лікуванням, навіть збиралася продати корову — годувальницю сім’ї. Але Григорій заперечив: “…никогда этого не будет. Во-первых, если мне суждено в этом году освободиться (что я считаю таким же проблематичным, как и получение мной неожиданного миллионного наследства от кого-либо), то о моей жизни вы узнаете только после того, как я где-либо найду заработок и посылать домой буду не только письма…” (6 лютого 1937 р.). 

Уже навесні він узявся до звичної праці — важкої і небезпечної, бо через втрату чи хворобу тварини зоотехнікові могли пришити статтю за шкідництво. Пишучи матері, вибачався за перерву в листуванні: “…мне и так пришлось пережить за это время много тяжелого. С самого начала марта я работал на производстве. Проводил опорос. Занят был настолько, что спал за эти полтора месяца в среднем не больше 3 часов в сутки, а раздевался и спал по-человечески всего раза два. Некогда было хоть раз газету в руки взять… Давно так не приходилось напряженно работать…

Интересно, сколько еще времени я буду называться заключенным?.. Я так привык к этому положению, что просто буду чувствовать себя до боли непривычно в новом положении, хотя бы и ссыльного, что иногда хуже лагерной жизни…” (17 квітня 1937 р.). Просив не надсилати йому грошей (“вам они нужней в 1000 раз, а мне на махорку и кило сахара в месяц надо очень немного, потребности у меня скромные”). 

Епілог: Сандармох…

Фатального удару в’язень зазнав восени 1937-го в місці його найбільшого невільницького щастя — побачень з матір’ю. За примхою долі останнім земним притулком Григорія став глухий закуток між Медвежою Горою і Повенцем — урочище Сандармох, засекречене органами НКВС місце масових страт жертв політичних репресій. Ніч 2 листопада поглинула там чергову партію смертників Соловецької тюрми (180 осіб), які відбували покарання за так звану контрреволюційну троцькістську терористично-шпигунську діяльність.

У машинописному протоколі №82 засідання трійки проти кожного прізвища великими літерами надруковано: “РАССТРЕЛЯТЬ”. Слідом за білорусом Мазуровим і українцем Марченком у тому протоколі — росіянин Матвєєв. Збіглося так, що однофамілець останнього — капітан держбезпеки Михайло Матвєєв, родом з Новгородщини, — очолював ленінградську опербригаду, яка виконала смертні вироки соловецьким в’язням.

Шість десятиліть лежали в розстрільних ямах лісового урочища підземні стоси людських тіл — не відспівані, не навідувані рідними… А кат, він же ветеран-чекіст, іще й орденоносець, нагороджений за його криваве ремесло, — 1949-го звільниться зі служби (нібито за станом здоров’я) і безбідно житиме аж до початку 1970-х. Переживе й батьків розстріляного Григорія: вони так і не дізнаються останньої адреси сина…

…1937-й змінив долю всієї сім’ї Марченків. Батька позбавили роботи в школі, жилося скрутно — безгрошів’я, невпевненість у завтрашньому дні… А тим часом мати отримала листа з якогось, здається південного, міста. Незнайома жінка писала, що її можуть заарештувати, а в неї маленький син. Благала забрати малюка — з її слів, то був синочок Григорія… За спогадами Зої, брат у 1935—1936 рр. працював біля Повенця, і мати зрозуміла, що Григорій міг дати ямпільську адресу лише коханій жінці. Але як забрати дитя, коли не маєш засобів до існування і не знаєш, що буде з ними всіма завтра? Мати написала на ту адресу незнайомці, але відповіді не було.

Потім, як згадує Зоя, почалися страшні події: її другий арешт і вісім років Колими, війна, окупація, повернення на батьківщину й за рік — поселення в Сибіру (Красноярський край), смерть батька в 1955-му, продаж будинку на початку 1960-х і переїзд до Москви матері, а там і її смерть у 1970-му…

“Конечно, утеряно письмо, утерян адрес, и даже названия города я не знаю”, — з гіркотою пише Зоя про братове табірне кохання. Залишилася тільки щемна надія: “А может быть, где-то живет ребенок моего любимого брата, его сын… и, может быть, он хотел бы знать об отце?”

Сергій Шевченко,

газета “Дзеркало тижня” 

News Reporter

7 thoughts on “Григорій Марченко. “Москаль-терорист” з українського Ямполя

  1. Мы то знаем, что Сталин – деспот и тиран, который целенаправленно уничтожал народ Украины. Наша страна еще долго отходила и залечивала раны, нанесенные ей этим узурпатором. И только сейчас, после окончательной победы над коммунизмом в 1991 году, Украина, наконец, обретши свободу, задышала полной грудью. Так вот, полез я в статистику, дабы реальными цифрами заклеймить, так сказать, и прибить к столбу позора.
    Посмотрим, что получается. Так вот, значит, за время правления кровавого тирана, на которое, кстати, приходится гражданская война, Великая Отечественная со всеми вытекающими последствиями, голодовка 32-33 гг., а старшее поколение помнит еще и голод в 50-х, НАСЕЛЕНИЕ УКРАИНЫ УВЕЛИЧИЛОСЬ НА 11 млн. человек. Но ведь нам твердят, что Сталин целенаправленно уничтожал украинцев! Тогда что это? Я думаю – все понятно. Просто он был идиотом: он то точно хотел уничтожить, но напортачил и вышло всё наоборот.
    Ну ладно, а что же там у нас с полными грудями (дыхание я имею в виду)? Возьмем период за 1991-2010 года. Более поздних цифр я не нашел, переписи не проводились, и из года в год копируют одну и ту же цифру. Нужно отметить, что в цифру в 45 млн. человек (в 2010 году) уже никто не верит, и некоторые источники называют 38-40 млн. человек. Но мы возьмем все же официальную цифру 2010-го года. Так вот, за 20 лет демократических преобразований УКРАИНА ПОТЕРЯЛА, КАК МИНИМУМ, 6 млн. человек. А если быть объективным, то не менее 10-ти. А если, все же, добавить сюда достижения «революції гідності», то минус еще 8 млн. человек. Как вам цыфирки? Поэтому, трындеть можно что угодно, но статистика – вещь упрямая.
    К чему это я? Нет-нет, я ни в коем случае не хочу оправдывать никакой «кровавый режим». Я о другом: «чья бы корова мычала…»

    1. Раз уж начали сравнивать теплое с мягким, я приведу другой пример.

      Есть в Африке такая Республика Конго, которая не вылезает из войн, гражданских конфликтов и голодов последние лет двадцать. Так вот там с 1985-го года население увеличилось более чем в два раза: с 31-го до 66 млн жителей.

      Поэтому, принимая во внимание предложенный Вами параметр (прирост населения), можно сделать вывод, что при Сталине советский человек жил в среднем так же замечательно, как сейчас живут люди в Конго (где-то так наши деды и жили, в общем-то). Ведь популяция заметно выросла за сравнимый период в обоих случаях.

      “трындеть можно что угодно, но статистика – вещь упрямая”.

  2. В результате голодомора и насильственной коллективизации в Украине и др.раенах СССР сложилась катострофическая демографическая ситуация.Проблема решалась мудро ,по-сталински,по-советски.В 1936 введена уголовная ответственность за аборт.В результате рождаемость повысилась в несколько раз.Только при Хрущеве этот запрет был снят.Результат-в 60-х годах 6млн. абортов в год.Мировой рекорд дикости.Проблема демографии также успешно решал “железный занавес”.В годы гражданской воны кроме 13млн. погибших были 5млн. сбежавших.Поэтому основнойзадачей погранвойск СССР была задача не “выпускать”.Вот такая упрямая статистика,а не традиционный трындеж явтуха.

  3. Вот только факты.
    С 1926 до 1938г. органами ОГПУ-НКВД было расстреляно 38 человек, проживавших на территории Воздвиженского сельсовета. Из них 32 реабилитирвано посмертно.
    Сегодня можно с уверенностью сказать, что всех этих 38 человек погибли невинно. А потомки тех, кто их убивал сегодня славят Сталина.

  4. Для полноты картины:
    Только за период 1937-38г. на территории Воздвиженского ( тогда Гремячского сельсовета) каратели НКВД расстреляли 23 человека.
    В период немецко-фашисткой оккупации Гремячского сельсовета 1942-1943г.
    каратели из Гестапо расстреляли 15 человек.

  5. Кто знает ,существует ли официальная статистика расстрелов гражданских лиц во время немецкой окупации.Много раз приходилось слышать от старых людей,что количество жертв, расстреляных окупантами примерно равнялось колличеству расстреляных партизанами.В больших селах раена число жертв до несколько десятков человек.

Comments are closed.