РЕВОЛЮЦІЯ І ХРИСТИЯНИ. Події Революції 1917-1919 рр. на Ямпільщині очима мирних людей

До уваги читачів нашого інтернет – видання стаття відомого історика, директора народного музею М.М. Неплюєва Валерія Авдасьова про події 1918-1919 років на Ямпільщині, яка нещодавно була опублікована на сторінках газети «Голос часу».

Виповнюється 100-річчя Української революції, в результаті якої Україна постала як держава. Революція прокотилася через наш край. Тут, на межі України і Росії, вона мала свої особливі риси. Ми спробуємо поглянути на революційні події з точки зору людей, які не бажали соціальних потрясінь, але опинились серед революційної стихії саме на нашій землі. Цими людьми виявилися жителі Воздвиженського трудового братства та біженці дворянського стану з Росії. Через їхні долі і письмові спогади відкриваються маловідомі сторінки нашої історії.

Початок революційним змінам у нашому краї як в Україні, так і всій тодішній Російській імперії поклала Лютнева революція, яка сталась в Петрограді 23 лютого 1917р. Цар Микола II зрікся престолу. Держдума у березні створила Тимчасовий уряд Росії. Він виступав за продовження війни і демократизацію країни. Паралельно більшовики сформували в центрі і регіонах «Советы» робочих и солдатських депутатів. Вони вимагали припинення війни, ліквідацію приватної власності, передачу землі селянам, встановлення соціалістичного ладу. У той же час в Києві було створено Українську Центральну Раду. Запанувало двовладдя. Йшов п’ятий рік Першої Світової війни.

Революційно-анархічний безлад панував на просторах вчорашньої Російської імперії. Давнішній друг братчиків французький історик, абат Альбер Грас’є, перебуваючи в Москві в серпні 1917р., писав: «Я так хотел поехать в Воздвиженск. Мысль о том, что я снова увижу моих добрых друзей, была одной из возможных радостей мого приезда в Россию. Но как рискнуть путешествовать в подобных обстоятельствах? Мы находились посреди революционного беспорядка. Русское разложение чувствовалось со всех сторон … особенно на железной дороге. Даже если можно было представить, что я смогу добраться до Воздвиженска, смог бы я оттуда уехать? Я не осмелился рискнуть и вернулся в Петроград, так и не увидев моего дорогого Братства».

Влітку 1917р. на неосяжних просторах розхитаної країни почалося повсюдне самочинне захоплення селянами церковних і монастирських земель, лісів. Не оминуло воно і Українських губерній. Звіти головного управління МВС були переповнені донесеннями про конфлікти селян з духовенством, причиною яких були конфіскації селянами церковної землі і майна. Дуже вірогідно, що в цей період у Трудового братства були відібрані ліси і більшість земель. Оскільки селяни вважали Братство таким собі «сімейним монастирем» – релігійним формуванням, яке, до того ж, перебувало у духовному відомстві. Селянські маси по-своєму розуміли шлях соціалістичних перетворень – «отнять и поделить». Помісний Собор Російської православної церкви в серпні 1917р. звернувся зі спеціальною відозвою до народу, закликаючи віруючих схаменутися і покаятись. Але маховик революції вже набрав незупинні оберти.

Наприкінці жовтня 1917р. в Петрограді відбулась Жовтнева революція. До влади прийшли комуністи-більшовики на чолі з вождем В. Леніним. Це був сильний лідер, який створив партію бойового тоталітарного типу. Як мислитель, він зумів показати народу шлях у «світле майбутнє». Як правитель, він мав залізну волю для оволодіння такою країною, як Росія. Комуністи знищували християнство і на його місце насаджали свою марксистську псевдо-релігію. На вірі народу в ленінський комунізм було створено нову державу – Радянський Союз.

На Ямпільщині у більшовиків було багато гарячих прихильників. Сприяли цьому бідність населення, територіальна прилеглість до Росії та залізнична магістраль Москва – Київ. Свою роль зіграв і тутешній феномен подвійної ідентичності населення, коли люди локально ідентифікують себе як українців, а ширше як руських. Саме в районі Зернова і Хутора-Михайлівського формувалися партизанські загони В. Боженка, М. Щорса та інших червоних командирів, в яких було багато місцевих жителів з Антонівки, Чуйківки, Степного, Шатрищ. Загін ямпільського більшовика Ю. Беленького налічував до 500 людей. В союзі з російською Червоною армією вони насаджували тут Радянську владу.

В грудні 1917р. жителі Глухова та навколишніх сіл: Берези, Слоута, Горілого створили другий загін Червоної гвардії. За допомогою загонів Червоної армії під керівництвом Антонова-Овсієнка та командуючого 5-ю Армією Р.Сіверса 1 січня 1918р. повстанці захопили владу у Глухові. Так у нашому краї вперше була встановлена Радянська влада.

Революційний комітет розташувався у будинку Неплюєва, де нині розміщується Глухівська районна влада.
2-3 січня 1918р. у приміщенні Глухівського земства відбувся І-й повітовий з’їзд Рад – загальне зібрання селянських уповноважених від сіл і хуторів Глухівського повіту. Збори ухвалили резолюцію до Центральної Київської Ради. Революційні селяни вимагали «припинити посилку каральних загонів гайдамаків, бо порядкувати в нашому повіті має право лише народ нашого повіту».

Опір більшовикам чинили на Глухівщині загони «Вільного козацтва», які складались з місцевих жителів і відстоювали інтереси Української Народної Республіки.

Рік 1918-й

По всій країні продовжувалось організоване і стихійне захоплення майна. Робітники встановлювали так званий робочий контроль над заводами і фабриками. В січні 1918р. робітники Свеського механічного та цукрового заводів взяли їх під своє управління.

Передача відбулась в мирний і цивілізований спосіб. Ось як розвідав про це головний управляючий Ямпільського маєтку Андрій Фурсей: «Ко мне после Октябрьской революции обратилась группа рабочих с требованием передать в их ведение сахарный и механический заводы. С согласия думы Братства и помещиц Неплюевых оба завода были переданы рабочим на условиях, приемлемых обеими сторонами».

Робітники були задоволені передачею заводів. Вони свідчать: «Усилиями рабочей администрации заводы работали нормально с полной нагрузкой». В лютому 1918р. підприємства оголосили націоналізованими.
Житель Воздвиженського Федот Якович Бурдукало у 1925р. розказував: «Когда в ноябре 1917г. я приехал с немецкого фронта, то увидел, что в округе царит хаос. Зимой 1918г. жительница села Гремячки мне сообщила, что к ним из-за Десны приехала банда и подстрекает гремячан идти грабить Воздвиженск. Мы срочно обратились в Глуховский ревком за защитой. И грабеж удалось предотвратить». Вже 16 січня 1918р. Глухівський ревком видав Трудовому Братству «удостоверение на приобретение и хранение оружия». Щоб братчики могли захистити своє велике культурне господарство.

Практика створення озброєних загонів по селах була поширена за часів становлення радянської влади. Чи не в кожному селі був свій загін оборонців.

Треба зазначити, що братчики залишались християнами і під час війни. Маючи у своєму загоні самооборони 5 бойових офіцерів та 70 солдат-фронтовиків, озброєних револьверами, гвинтівками та 4 кулеметами, братчики за роки Громадянської війни не вбили і не поранили жодної людини. Більше того, вони рятували людей, яким загрожувала небезпека, не зважаючи на їхню політичну позицію. Так у Воздвиженському у свій час переховувалися і голова Глухівського ревкому відомий комуніст Іван Нечмоня з товаришами, і сім’я російського аристократа сенатора Льва Биркина, яка приїхала з Петрограду.

Аналіз архівних документів показує, що населення нашого району виділяло і характеризувало такі основні сили революції.

Найбільшу прихильність мали більшовики (Красні). Для простого люду вони були – «свої, наші». Тому що Ленін і його партія запропонували таку політичну платформу, таку стратегію боротьби за нове життя, які виявилися близькими і зрозумілими масам. Потім виявиться, що їхня ідеологія – то великий обман. А тоді, у вересні 1917р., Глухівська повітова рада повністю перебувала в руках більшовиків.

Другою за впливовістю силою були гайдамаки – прихильники самостійної України. На виборах до Українських установчих зборів у Чернігівській області українські партії набрали більше третини голосів. Сила української ідеї полягала у великому принципі: «Од нині самі будемо творити наше життя». Але селян мало цікавило національне питання. Вони переживали за землю, яку їм обіцяв Ленін. Тому для значної частини місцевої бідноти гайдамаки були «не зовсім свої», а нерідко і супротивники. І хоча українська влада не раз змінювалась: Центральна Рада, Держава гетьмана П. Скоропадського, Директорія С. Петлюри – селяни не робили відмінностей. І всіх прихильників самостійної України називали гайдамаками.
Німці – «окупанти, підтримують гайдамаків». Німецькі війська контролювали край з березня до листопада 1918р.

Білі – денікінці – «вороги», воюють проти Красних, за збереження царського режиму. Денікінці протримались у нас з кінця серпня до початку листопада 1919р.

Були ще і всякого штибу отамани. Вони не мали ніякого ідейно-державницького бачення. На початку революції їх називали українськими повстанцями. Потім вони чинили спротив легальній владі УНР. Позиція цих ватажків зазвичай виглядала деструктивно: «проти влади». Найпотужнішим був загін анархіста Шуби, що налічував до 300 озброєних вояків, мав три гармати і до 10 кулеметів. До 70-90 шабель і по 2-3 кулеметні тачанки мали загони «батьок» – Красняка, Ващенка і Левадного. Діяли у повіті й кілька менших загонів: Каперулі, Кривоноса, Самохвалова. Вони були добре озброєні, мобільні, тримали зв’язок між собою, неодноразово об’єднувались з метою захоплення та пограбування населених пунктів. Більшовицька влада боролась з цими загонами як з бандитами. Населення ж ставилось до них неоднозначно. Жорстокий характер комуністичного режиму робив зухвалих лісових отаманів в очах деякої частини селян такою собі озброєною опозицією. На Ямпільщині вони проіснували аж до 1931р.

Перше нашестя більшовиків виявилось недовгим. У березні 1918р. – на початку квітня німецькі війська витіснили червоних до Хутора-Михайлівського, а далі – на Брянськ. 16 квітня край перейшов під владу німецької військової адміністрації.

Україна тим часом була визнана суверенною державою зі своїми кордонами. І цей кордон проходив через Ямпільщину. Згідно Брестської мирної угоди від 3 березня 1918р. демаркаційна лінія між Українською Народною Республікою і Радянською Росією проходила по лівому берегу річки Івотки. За правим берегом – нейтральна зона.

29 квітня 1918р. до влади в Україні прийшов гетьман Павло Скоропадський. В цей же день була оприлюднена «Грамота до всього українського народу», яка проголошувала: «Права частной собственности как фундамента культуры и цивилизации восстанавливаются в полной мере, все распоряжения бывшего Украинского правительства, так же как и Временного российского правительства, отменяются и аннулируются».

Братчики полегшено зітхнули після більшовицької навали. Вони встановили особистий зв’язок з Українським урядом, в якому вбачали надію на збереження традиційних цінностей та батьківської православної віри. В травні 1918р. братчики звернулись до гетьмана Скоропадського з посланням та доповіли про становище, в якому опинилось Братство під час революції. Вони писали: «Сознательное отношение членов Трудового братства к государственной деятельности царского времени ставится нам в вину местным населением, как признак принадлежности к буржуазному классу… Большевистские банды как только возможно грабят Воздвиженское хозяйство, все берется бесплатно и произвольно. Лесные дачи, лесопильные заводы, оказавшиеся в нейтральной полосе между Украиной и Россией, фактически находятся в руках банд. Время от времени эти банды делают набеги на Воздвиженск… У нас были надежды на перемены в стране к лучшему и действительно, весна этого года улыбнулась миром для Украины».
Треба пояснити, що «большевистскими бандами» братчики називали тих, кого радянські історики назвуть «героями-партизанами». Такою була логіка радянської історіографії.

Населення уживалось з німецько-гетьманським правлінням. Гучних заворушень не було. Відновилась господарська діяльність. Працювали школи. Принишк бандитизм. Почали ходити потяги. Місцеві жителі розповідають, що ставлення до гайдамацько-німецького урядування було терпимим, але «до часу». Бо відбирання німцями продуктів викликало масове невдоволення.

Свеські заводи Братство вирішило повернути. Керівник Воздвиженського маєтку І.А. Цвілодуб у 1924р. розповідав: «По приходу гетмана и немцев были восстановлены права частной собственности. И мы, зная законность этого права, приступили к возврату имущества».

Повернення заводів відбулось так само цивілізовано, як і відчуження.

Робітники свеських заводів свідчать: «В период гетманщины (літо 1918р.) на завод, в сопровождении гайдамаков, прибыл управляющий А. Фурсей и заявил рабочим: «Теперь вы уже не хозяева, а хозяином заводов являюсь я». И потребовал от администрации завода отчета и выдачи ему денег. Это распоряжение было ими исполнено».

Щоб зберегти майно в умовах отаманщини, керівники Братства вирішили призупинити роботу заводів. А коштовне обладнання перевезти до Воздвиженського. Робітники і службовці були звільнені. Їм було оголошено, що робота відновиться, коли складуться належні умови.

Дії братчиків можна зрозуміти. Економію «Ольгине» селяни розібрали «до цеглини». Відома ямпільчанка Зоя Марченко у своїх мемуарах пише: «В Ямполе был «панский двор» — огромный парк, обнесенный кирпичной стеной. Это была классическая помещичья усадьба того времени: липовые аллеи, пруд с купальней, оранжерея, дом управляющего, были «службы»— конюшни, коровники, сараи. Дом был сожжен партизанами в 1918 году». Того ж року селяни знищили родову каплицю-усипальницю Неплюєвих біля Преображенської церкви.

Про перипетії тодішнього життя у нашому прикордонному краї розповів історик Олександр Григоров у своїй книзі «Наши странствия в годы Гражданской войны». Сім’я дворян Григорових тікала з Росії до України від «красного терору» і їхала з Костроми через Москву до Києва.

«Доехав до станции Зерново и наняв подводу, мы в тот же день приехали в Серединную Буду, где застали большую группу беглецов из Москвы и Петрограда – готовящихся к довольно рискованному переходу через границу. Сговорившись с местными жителями о цене — естественно, немалой, и, причем, только «николаевскими» деньгами, – мы стали готовиться к переправе. На следующий день целый обоз — около сорока подвод с беглецами и со всем их скарбом — двинулся в путь.

От Серединной Буды ехать надо было до станции Хутор Михайловский (это уже была Украина) через так называемый «Неплюевский лес» — большой лесной массив, без единого селения на всем пути. Нам предстояло проехать около сорока верст. Выехав рано утром, к полудню мы проехали примерно половину дороги. Неожиданно раздались винтовочные выстрелы, и из чащи вышли трое мужчин, одетых в солдатские шинели и увешанных оружием и ручными гранатами. Наши возчики остановили обоз, и подошедшие люди принялись за багаж беглецов. Вскрывая чемоданы, корзины, сундуки, они забирали понравившиеся им вещи…

Наши возницы равнодушно смотрели на все это, сидя на обочине дороги, и покуривая «цигарки», обменивались дружелюбными репликами с грабителями. К счастью, закончить свое дело они не успели. Раздался пронзительный свист, затем — оружейный выстрел, и все трое поспешно скрылись в лесу.
Наш обоз двинулся дальше, и к вечеру, когда этот нескончаемый Неплюевский лес кончился, мы увидели никем не охраняемую государственную границу. На обочине дороги стоял высокий деревянный столб с досками; на одной из них были намалеваны серп и молот и буквы — РСФСР, а на другой доске — украинский герб, эмблема в виде трезубца. < >

Поздно вечером мы остановились у красно-кирпичного вокзала станции Хутор Михайловский, где и заночевали, а на утро в немецкой комендатуре нам сказали, что без виз на выезд от украинского МИДа нас далее не пропустят и посоветовали дяде Алексею, как главе нашего многочисленного семейства, ехать с первым же поездом в Киев, для чего выдали разовый пропуск. Нам же всем посоветовали ехать в ближнее большое село Янполь и там дожидаться возвращения дяди Алексея. Так мы и сделали.

В Янполе мы без труда устроились в большом доме зажиточного хохла. Вообще все это село имело вид весьма зажиточный, а базар привел нас просто в изумление. Обилие мяса, сала, птицы, муки, масла и всех прочих съестных товаров поражало, особенно после пустой и голодной Москвы.

В том же доме, в котором мы поселились, на постое стояло человек десять германских солдат – бородатых ландштурмистов. В находившемся почти на самой границе Янполе располагался немецкий гарнизон — в то время Германия напрягала последние силы, пытаясь выиграть затеянную ею войну, и на военную службу призывались и старики-ландштурмисты, и совсем юные мальчики. Как можно было заметить, никаких конфликтов между жителями Янполя и немецкими солдатами не было. Немцы были благодушно настроены и к нам, беглецам из РСФСР».

Але восени 1918-го Німеччина капітулювала перед Антантою і вивела свої війська з України. Брестський мир було денонсовано, і «Красная армия» знову рушила у наступ на Україну.

19 листопада 1918р. більшовицькі війська оволоділи Ямполем та Хутором-Михайлівським, стискаючи кільце навколо Глухова.

Друге пришестя більшовиків було страшним. Це був справжній терор. Той самий каральний «красный террор», запроваджений головою ВЧК Ф. Дзержинським до всіх ,«кто не с нами». Загін більшовика Шарахова, чисельністю до 300 бійців, спершу захопив хутір Рождественськ. Потім вони увірвались до Воздвиженського. Братчики розповідають: «Мы не оказывали сопротивления, хотя оружие у нас было. Красноармейцы избивали людей, по жилым домам стреляли из пулемета. Мы все были терроризированы».
Злість більшовиків була викликана знанням про співпрацю братчиків з Українським урядом. Не менший гнів наводило на них і неприйняття братчиками агресивної антихристиянської ідеології.

Рік 1919-й

На початку березня 1919р. у Києві відбувся III Всеукраїнський з’їзд Рад, на якому проголошено утворення УСРР. Братчики зрозуміли, що більшовики набирають міць і їхня влада може протриматись декілька років. Між собою керівники Братства вважали, що суспільство без християнської віри, без Бога – довго існувати не зможе. Щоб пережити цей скрутний час, Братство у березні 1919р. перетворюється в комуну.

Під виглядом радянської комуни воздвиженці працювали до кінця літа 1919р. А потім радянську владу з України витіснила добровольча армія А. Денікіна. Білогвардійці прийшли з півдня. Більшовики відступили за Хутір-Михайлівський. Під час володарювання денікінців братству повертають первісну назву «Крестовоздвиженское православное трудовое братство». На зміну красному терору прийшла військова диктатура білих. Навколишні селяни розповідають, що братчики зустрічали денікінців «як своїх». Але практично ніхто з воздвиженців не пішов до «білих» воювати «за единую и неделимую Россию». Не маючи достатньої підтримки народу, денікінці швидко виснажились. І вже на початку листопада 1919р. сталося третє і остаточне повернення більшовиків. Під час громадянської війни майно і продукти у братчиків забирали усі: і німці, і гайдамаки, і «білі», і місцеві «батьки». Але найжорстокішими реквізиторами були більшовики.

В документах ВЧК-ОГПУ, які збереглися у Державному архіві СБУ, зафіксовані скарги вже радянських братчиків-комунарів, датовані листопадом 1919р.: «Красные войска грабили, избивали нас и разрушали наши дома. Забрали у нас всё имущество, обрекая на голодную смерть».

Братчики жалілися радянському уряду, бо іншого не було. Вони писали, що вони не вороги комунізму. Що Трудове братство вже понад 30 років втілює ідеї християнського комунізму. Найвище керівництво України відреагувало на цей «крик душі» братчиків. До Воздвиженського приїхала комісія з Чернігівського губернського земельного управління, яка вивчила ситуацію на місці. Виявилося, що скарги братчиків правдиві. А Братство, при уважному розгляді, навіть видалось комісарам цікавою моделлю майбутнього сільського комунізму.

З цього приводу голова Ради народних комісарів України Християн Раковський 21 листопада 1919р. звернувся з офіційним листом № 1090 до командування 12-ї Армії:

«Уважаемые товарищи!

В Черниговской губ., Глуховском уезде, хуторе Воздвиженском находится 1-я Украинская Коммуна под названием «Воздвиженское Трудовое братство». Коммуна эта насчитывает до тысячи членов, имеет образцовое хозяйство, два сельскохозяйственных училища, два завода, породистый и племенной скот.
Помимо своей культурно-экономической ценности, коммуна эта сейчас является примером нашей коммунистической политики, где во главу угла ставится не принудительный труд, а труд сознательный и добровольный. Созданная в этой коммуне примерно-показательная система, представляет весьма ценный научный материал. Ввиду вышеизложенного, Рабочее-крестьянское правительство Украины просит Вас принять меры к охране хозяйства означенной коммуны от реквизиций со стороны воинских частей».
Але захоплення комуністів унікальним досвідом Трудового братства тривало недовго. Більшовиків не влаштовувала християнська основа общини. Її приналежність до Православної церкви. А той факт, що фундатором комуни був класовий ворог – поміщик-мільйонер Неплюєв, не обіцяло братчикам нічого доброго. Через кілька років братство оголосять контрреволюційним гніздом. Керівництво репресують. А унікальну «першу українську комуну» перетворять у звичайний колгосп.

І дійсно, це були різні «комунізми». Християнський комунізм Неплюєва виходив з любові. Він говорив: «нехай все моє – буде вашим. Жертвую добровільно».

Більшовицький комунізм виріс з класової ненависті. Він казав: «все ваше нехай буде моїм. А хто не віддасть – заберу силою». Гасло ранньої радянської влади «Железной рукой загоним человечество к счастию!» гарантувало народу тільки залізну руку. І історія нашої країни у ХХ столітті про це свідчить. Тому що духовні закони діють так само невідворотно, як і закони фізичного світу. Шлях грубого насильства, як і всяке зло, не може привести до добра. Про це нам нагадує Православна церква. Про це нам говорять найбільші мислителі. «Подальший розвиток людства – писав фізик Альберт Ейнштейн – залежить від його морального здоров’я, а не від рівня технічних досягнень». Будемо ж пам’ятати про це і шанувати тихий подвиг благородних людей, які в лиху годину історії намагались мирним, ненасильницьким шляхом втілити в життя християнський суспільний ідеал.

В.Авдасьов,
директор народного музею М.М. Неплюєва

News Reporter

7 thoughts on “РЕВОЛЮЦІЯ І ХРИСТИЯНИ. Події Революції 1917-1919 рр. на Ямпільщині очима мирних людей

  1. Нічого нового під сонцем. Ті ж самі більшовики і через 100 років намагаються захопити Украіну. Але, можна тільки уявити, якби не ця радянська навала, якою б процвітаючою і багатою Украіна стала б за ці 100 років.

  2. Хто? Підкажіть. Одурманені більшовістсько-марксистсько-ленінсько-атеістично-комуністичною пропагандою люди.

      1. Так на початку становлення совка дійсно було багато євреів при владі, але думаю, що це було пов’язано з антисемітизмом і погромами в царській Росіі. І євреі, мабуть вбачали в совдепіі більш безпечне середовище. Але в 30-их роках все змінилося маховик імперіі зла захопив всіх і віруючих, і євреів, і інтелігенцію. Скільки євреів в Верховній Раді я не знаю, але нічого поганого в цій національності не вбачаю. Ізраіль сьогодні-це одна з найрозвинутіших краін світу. Це нація розумних людей з високими технологіями в науці, медицині, військовій справі. Тому, якщо євреі і займають якісь позиціі в нашій державі, то це більш позитивно для нас.

Comments are closed.