Засновнику ямпільських юннатів виповнилось 80 років

Ювілей святкує Григорій Іванович Шпак – засновник та багаторічний директор Ямпільської районної станції юних натуралістів

Сучасний Ямпіль неможливо навіть уявити без цього закладу і якось навіть не віриться, що ще якихось сорок років тому на цьому місці був пустир. За ці роки станція стала перлиною ямпільського краю, його головним символом.

Минулого літа ми провели з Григорієм Івановичем велике інтерв’ю, яке сьогодні пропонуємо до вашої уваги.

Григоріє Івановичу, розкажіть про себе

Я народився і виріс в селі Білиця, навчався в Шатрищенській школі, яку закінчив в 1967 році. Тоді директор Степненської середньої школи Володимир Павлович Карабан запросив мене до себе на роботу, десь рік я був лаборантом, а потім мене перевели на посаду вчителя біології. Саме в Степному я вперше організував гурток юних натуралістів. Згодом мене забрали в районний центр, де призначили спочатку директором Будинку піонерів, а з 1971 року директором станції юних натуралістів. На цій посаді я працював до 2003 року.

03 (1)

Як у вас виникла ідея заснувати районну станцію юннатів?

Можна сказати, що початок районній станції юних натуралістів дала станція, що діяла в Степному на громадських засадах. Саме при ній ми заснували показову дослідну дільницю, яка за якихось п’ять років стала однією з кращих в області. Ми отримували дипломи, були запрошені навіть в Москву на Виставку досягнень народного господарства. Там мені довелось виступати на Всесоюзній нараді, на якій були присутні люди з міністерства. Напевно, вони почули мої слова і дали дозвіл створити в Ямполі станцію юннатів вже, як бюджетну установу.

Спочатку станція знаходилась по вулиці Щорса, в старому приміщення школи №1 нам виділили дві маленькі кімнатки. Своєї ділянки у нас тоді не було, було лише два кущі смородини, а у приміщенні жила черепаха. Напевно, це були найскладніші роки.

Чому ви обрали для станції саме це місце на західній околиці районного центру?

Річ у тім, що спочатку нам пропонували для станції територію у тодішньому центрі селища – за старим приміщенням школи №2 по вулиці Леніна. Але там землі було лише 15 соток, що там можна було зробити? Нам потрібен був розмах, велика земельна ділянка, яка відповідала б всім положенням. Тож, ми відмовились і обрали саме це місце. Ви пам’ятаєте, що тоді тут було? Це був пустир, справжнісінький пустир. Та ще й зі звалищем у самому центрі, куди люди сміття возили з всього Ямполя. Все було покрите зарощами – загони сюди автомобіль і ніхто його б за день не побачив.

Пам’ятаю, як ми тоді прийшли сюди з керівниками гуртків, дівчата подивились на все це і замовчали. Як же довго я їх вмовляв, запевняв, що це не все відразу, що у нас будуть послідовники. Тоді ми таки вирішили забрати цей пустир і, ви бачите, у нас все вийшло.

З чого ви розпочали?

Насправді, роботи було по вуха. Нас працювало тоді лише шість чоловік, але ми не лякались труднощів. Перше, що зробили – ми навели порядок, КАМАЗами завезли сюди ґрунт, все вирівняли, убрали старі дерева, вирізали всі кущі. Зробили планування і почали потроху засаджувати ділянку квітами. Обрали саме їх, бо зробити квітник на пустирі – це було дуже амбітним завданням, великою справою.

В той час ми організували клуб натураліст – заочник і діти з всього району їздили в Ямпіль, щоб допомагати нам. Тодішній перший секретар райвиконкому Віктор Іванович Дрижерук жив поруч, йшов на роботу о сьомі ранку, а у нас вже кипіла робота. Він обов’язково заходив до нас і спочатку навіть не вірив, що в таку рань діти з Свеси, Чуйківки, Марбуди, Шатрищ вже працювали. Він спілкувався з ними, заохочував їх словом.

02 (1)

Ось так і працювали. Рухались маленькими діляночками, бо було дуже багато пірею, який треба було вибрати та вивезти. Тож ми буквально відвойовували землю метрами і відразу ж її засаджували.

У той час ми навели тісні зв’язки з науковими установами та з усіма ботанічними садами Радянського Союзу. Сімдесят два ботанічні сади, з якими ми тримали зв’язок, нам надавали допомогу, надсилаючи посилки з посадковим матеріалом. Вони йшли кожен день. Восновному всі цінні культури, які є зараз на станції, ми отримали тільки завдяки цим ботанічним садам. Вже потім в юннати ми почали завозити Камазами троянди, це вже Віктор Іванович Дрижерук нас змушував, говорив «Ямпіль зробимо квітучим».

Як в юннатах з’явився свій зоопарк?

Це ідея Сергія Івановича Мерцалова, який тоді працював завідуючим відділом сільського господарства. До перебудови там було набагато більше видів тварин, ніж зараз: були поні, були олені та інші тварини. Окрім того, саме він запропонував створити дитяче кафе «Декор», яке було дуже гарно обладнане, там продавалось морозиво, солодка вода, діти ходили з задоволенням, проводили там дні народження.

А хто подарував станції скульптури казкових героїв?

Це я взяв на роботу Володимира Кириченка, знав, що це людина, яка може мені допомогти в оформленні станції. Ми з ними довго обирали ескізи, вирішували, що можна зробити і де його поставити.

Зробили скульптуру Оленушки з водоймою, Лісовичка, Гномиків, Ведмедів, Великої лілії – все це його робота. Ми всі були зацікавлені, бо все це робилось для дітей, для наших вихованців, для всього селища. Це було наше перше завдання, про те, щоб створити щось для себе у нас і в думках не було.

Як з’явилось нове двоповерхове приміщення?

Це теж завдяки Віктору Івановичу Дрижеруку. Старе приміщення станції, яке ми побудували з двох фінських будиночків, було затісним. Діти при такому заїзді там просто не вміщались. Віктор Іванович приходив до нас і спостерігав, заходив у приміщення, а там неможливо було розминутись. Якось спитав мене: А де ви тут займаєтесь? Я відповів, що займатись нам практично немає де. І він відповів: «Все я вирішую перед областю – будем будувати нове приміщення станції юннатів».  

В які роки юннати розквітли найбільше?

1981-1986 роки – це був пік юннатівського руху. У нас у кінотеатрі постійно працював кінолекторій «Людина і природа» і діти, які тут працювали і приїжджали кожної неділі просто забивали зал. Читалась лекція, а потім ми дивились фільми на природоохоронну тематику. Ми шукали ці фільми, виписували, замовляли, їздили в Конотоп за них домовлятися. Цікаве було життя.

Окрім того, ми їздили в Прибалтику, Ленінград, Київ, Гатчину, Мічуринськ. І до нас приїзджали екскурсії з усього Радянського союзу лише книга відгуків у нас в трьох томах.

До речі, карликовий яблуневий сад ми посадили разом з донькою нашого відомого земляка, видатного селекціонера Черненка, вона сама приїжджала до нас і приймала участь в посадці дерев.

А як вдалось вистояти в складні дев’яності роки?

Спочатку в 1991 році ми закінчили будівництво нового приміщення, ще напевно, роки 4 чи 5 фінансування було нормально, а потім почало зменшуватись і зменшуватись. Ми почали шукати спонсорів, їх у нас було дуже багато, та і є – старі друзі залишились і допомагають нам. Це підприємства з Одеса, Маріуполя, Донецька, Київа…

01 (1)

Поїхали ми з Сергієм Івановичем на станцію «Хутір Михайлівський», де  нам дали розгортку, які компанії з України перевозять вантажі через нашу станцію. Повернувшись додому, ми почали телефонувати, пояснювати, просити допомоги. Першим відгукнувся Бошкавець, він сам з Новгород Сіверська, де живе його матір. Він написав нам лист – я уродженець вашої місцевості тож буду допомагати. Через кілька років у них фірма розпалась, але ми знайшли інших спонсорів.

А як територія станції отримала статус ботанічного саду?

Це була моя мрія. Спілкуючись з нашими керівниками району, ми вирішили створити ботанічний сад, а тим паче до нас приїхали гості з Міністерства екології, які здивувались, чому ми до цих пір не ставили питання, щоб вам дали статус ботанічного саду. Тоді ми підготували документи і подали їх на Суми, де їх затвердили рішенням сесії обласної ради.

Чим живуть юннати сьогодні, яка площа під квітами і , яка кількість квітів тут росте?

Площа у нас три з половиною гектари, а що стосується видів то їх у нас десь 300, а якщо говорити про сорти, то більше 1 500. На цю красу завжди приходять дивитись люди, одних лише екскурсій ми приймаємо 30-35 на рік, в основному це діти з Путивля, Кролевця, Конотопа, Шостки та інших міст області.

Григоріє Івановичу, який з задумів вам так і не вдалось реалізувати? І яким ви бачите майбутнє ямпільчьких юннат?

Ви знаєте, все, що ми планували – все у нас виходило. Все якось йшло поетапно: намітили на цей рік – зробили, на другий рік намічаємо і виконуємо. Все йшло за планом…

А що стосується майбутнього, то його зараз дуже важко предбачити. З утворенням цих громад нам стало значно важче. Для прикладу, в тій же Дружбі ми втратили всі гуртки, які працювали в школах. Якщо буде створена ще й Свеська громада, то у нас ще відпадуть діти. Звичайно хотілось би, щоб станція не лише зберігалась, а і розвивалась. Вона у нас занесена до переліку найбільших в України, визнана флагманом позашкільної освіти держави.

Дякуємо за цікаву розповідь.

News Reporter