Величезний розрив між Володимиром Зеленським і Петром Порошенком у першому турі президентських виборів – 30,24% проти 15,95% – не здивував. Це наслідок слабкої комунікації між чинним Президентом й українським виборцем.

Протягом останніх п’яти років я відчував, що живу у вільній країні. Це, власне, і довели вибори. Журналісти підтримували різних кандидатів, на вулицях міст майоріли білборди з різними мордочками, а експерти в телеефірі могли гидити на голову будь-кому й будь-як. Закиди умовних рабіновичів про відсутність свободи слова видавалися смішними. Протягом цих п’яти років я пишався більшістю тих змін, які відбувались у нашій країні, однак і розумів тих, хто називав ці зміни різкими й вказував на відсутність економічних реформ. Щоправда, коли хата горить, картини не чіпляють.

Команда Петра Порошенка не змогла виразно розповісти про успіхи й зміст цих змін: ось це й це ми отримали або отримаємо в підсумку, і цей результат ви відчуєте в такий спосіб. Активні користувачі соціальної мережі «Фейсбук» змогли скомпонувати в голові результати цих змін, сформувати загальну картину й аргументувати, чому вони підтримують чинного гаранта. Аргументація ж прихильників Зеленського переважно зводилася до одного: «Порошенко нічого не зробив!». До цих людей – неактивних користувачів «Фейсбуку», пенсіонерів і молоді, яка знайшла притулок в інших соціальних мережах: «Інстаграм» і «Телеграм» – штаб Порошенка достукатися так і не зміг, не знайшов шляхів комунікації. Тому частина громадян, яка не почула «глас вопиющего», зробила те, що завжди робить український виборець: проголосувала за «холодильник» або/і за кандидата, бо він – хороша людина. Чому в кампанії Петра Порошенка здебільшого акцентували на символічних речах – безумовно, важливих і правильних (!)– для мене залишиться тайною. Адже всі соціологічні опитування чітко називають нагальні потреби більшості українців – і це не мова й віра.

Показовими для мене також стали агітаційні листівки, які розповсюджували на Ямпільщині. Серед трьох, як я зрозумів, головних досягнень Петра Порошенка, якими намагалися переконати виборця, був безвіз… Безвіз? Для Сумської області? Одного з найбільш забитих і бідних регіонів України?…

Президент заявляє: «Доходи об’єднаних територіальних громад зросли на 50%». А в голові людини – мавпочка, яка грюкає в оркестрові тарілки. Що таке 50%, незрозуміло, коли не знаєш бюджет свого села, селища чи міста. Інша річ показати: ось така дірява дорога була до створення ОТГ, а ось така стала за рік. Було – стало – це банальщина, яка спрацьовує в усі часи. Успіхи децентралізації потрібно було використовувати в передвиборчій кампанії на повну, адже її можна побачити, до неї можна доторкнутися. Хоча не факт, що на виборах у Ямпільському районі децентралізація спрацювала б – у нас лише одна громада.

Окрім того, індексація пенсій і монетизація субсидій дріб’язкові, щоб їх відчути. Це той випадок, про який англійською мовою говорять – «to take it for granted» – сприймати як належне. Добряче й Томосом рубанули рейтинг. 11% голосів за Бойка – це хто? Переважно «непатріотичні», як їх затаврували, віряни УПЦ (Московського патріархату), ображені на «втручання держави в церковні справи».
На чому ж я вище акцентував: сенс і необхідність впровадження тієї чи іншої зміни й реформи влада не пояснила. Однак, це й не означає, що протягом останніх п’яти років нічого не відбулося. Якщо ми не знаємо, наприклад, про якусь статтю Кримінального кодексу, вона все одно має силу, і нас покарають за її порушення.

Наступний аспект. Влітку позаминулого року американський президент Дональд Трамп виступив перед поляками на майдані у Варшаві. Тоді Трампа відгородили броньованим склом. Таке ж скло, але тільки уявне, стоїть між Петром Порошенком й українською молоддю. Приїжджаючи до студентів, Президент залишався президентом: він виступає з чудовою й водночас нудною промовою, у піджаку саме враз, з маленьким українським гербом на ньому, у білосніжній сорочці й краватці. Для більшості дівчат і хлопців він – нафталіновий політик. Начебто близько, ось же, десять метрів до нього, але й так далеко. Він не свій, не наш, він такий, як ті американські політичні аксакали, які критикували молоду демократку, конгресвумен Александрію Оказіо-Кортез за її запальний танець на даху гуртожитку. Молодь буде прихильною до тих, кого вважає рівною собі. Загалом, як і всі виборці. Американський психолог і педагог Дейл Карнегі свого часу пояснював, як змусити людину зробити те, що вам необхідно. Дуже легко: треба змусити її відчувати, що вона значима, важлива. Наприклад, попросити людей написати передвиборчу програму або запропонувати претендентів на посади голів ГПУ чи СБУ: тобто взяти начебто безпосередню участь у житті держави. Це, власне, і зробила команда Зеленського. Однак, будьте обережні: це – технологія, а її результат – емоції, нераціональне.

Якщо ж за останні п’ять років, повторюся, я відчував гордість за зміни, які втілювали в державі, то до людини з ім’ям і прізвищем Петро Порошенко вже як рік відчуваю іншу емоцію – відразу. Від початку томос-кампанії і до закінчення першого туру Петро Порошенко був кандидатом страху. Рот Президента всіляко вивергав негатив: поділ на «московських бісів» й «агентів Кремля» зіграв проти самого Порошенка. Залякування не спрацювало, люди спокійно довірилися «усмішці», яка в житті перемагає завжди! Самовпевненість коштувала лише 16% голосів виборців. Зізнаюся, галочку навпроти «Порошенко Петро Олексійович» я все ж таки намалював, однак зціпивши зуби й відвівши погляд. Адже все вищезгадане – це погана технологія, емоції та нераціональне.

Порошенко – непоганий Президент, але часом у нього огидний образ. Перемогти зможе тільки Порошенко-позитивний.

Ми не знаємо точно, яким Президентом буде Володимир Зеленський, якщо дійсно буде. А його програма – «за все хороше й проти всього поганого». І найголовніше – ми не знаємо, що буде завтра, якщо країну очолить Зеленський. Саме це й лякає. Але його заяви: «просто потрібно перестати стріляти», «готовий благати на колінах» – це звичайний прояв неконтрольованих емоцій, такої ж наївності, як й обіцянка Порошенка зупинити війну за два дні. Дерусифікацію, курс у НАТО та ЄС уже не зупинити. В Україні сформувався пласт громадян, який просто не дозволить цього зробити.

Однак, річ в іншому: 22 квітня, наступного дня після другого туру, українському виборцю заб’є памороки. Ми забудемо не тільки про те, що голосували, а й про те, що вибори були взагалі. Влада стане якоюсь далекою, «даною богами». А відповідальність кожного з нас, яку ми взяли на себе, намалювавши пташечку в бюлетені, відлетить у вирій. І, на жаль, не повернеться звідти навіть тоді, коли за півроку ми звинувачуватимемо Зеленського в усіх смертних гріхах, якщо ж він дійсно стане Президентом.

М. Ковальов, журналіст (Свеса – Київ)